Дане есе є моїм додатковим завданням до “Інтегративного курсу народної та сучасної психотерапії”, що є спеціалізацією інституту МІГІМ(рос. МИГИС).

Метою розгляду есе буде задача розвитку особистості, яка відома під назвою “комплекс Едіпа” з моделі психоемоційного розвитку людини. Модель створена автором психоаналізу Зігмундом Фройдом в рамках розробленої ним теорії. Оскільки більшість, якщо не всі, сучасних психотерапевтичних шкіл та напрямків має за основу психоаналіз та так чи інакше від нього походять (в тому числі і гештальт-терапія), то розглядати задачі розвитку особистості, з якими працює психотерапія, через призму цієї моделі, означає розмовляти мовою зрозумілою представникам різних шкіл та напрямків.

Так як курс інтегративний, то поглянути на задачу спробуємо і через модель, яку пропонує народна психотерапія. Це надасть можливість роздивитись грані проблеми, які, можливо, не помітні через призму психоаналітичної моделі, а тому — підвищити ефективність роботи з проблемою в інтегрованому підході. Модель, яку ми можемо назвати “народною”, беремо з робіт сучасного російського психолога та філософа, доктора психологічних наук Шевцова О.О. Чому його модель можна вважати народною? Даний науковець здійснював етнографічні експедиції до закритої етнічної групи Володимирщини, так званих мазиків, нащадків офенів, де йому вдалося пройти традиційне закрите навчання, що надалось по праву приналежності до цієї групи через його дідуся. Світогляд, через який люди даної групи сприймали світ та вирішували свої життєві задачі, має багато спільного з образами та традиційними уявленнями, характерними для слов’янських народів, народностей, націй та груп. І мабуть наукові роботи саме цього автора мають найкраще опрацювання та представлення в літературі, що намагається науково вивчати етнічні слов’янські традиції, світогляд та світосприйняття.

Почнемо з опису самої проблеми, що може проживати в своєму житті чоловік, в якого все ще є незавершена задача розвитку психіки з етапу Едіпа. Звичайно є певний діапазон можливих варіацій подібної проблеми. Для прикладу розглянемо наступну. Чоловік має постійну потребу та потяг знайти в своєму житті ідеального старшого наставника, вибудувати з ним стосунки, в яких він зможе отримати близькість, прийняття, наставлення, мудрість тощо. При цьому, коли в житті знаходиться подібна фігура, то окрім намагань вибудувати взаємовигідні відносини у підході дорослих перемовин, де є прийняття як сильних сторін один одного, так і певних неможливостей кожного, у такого чоловіка підіймається хвиля агресії до цієї фігури. І не завжди свідомо виникають акції саботажу домовленостей та навіть явні акти боротьби з цим бажаним об’єктом стосунків за його місце у суспільстві. Сам же чоловік знаходиться в невротичних стражданнях, він одночасно хоче близькості і довіри зі старшим товаришем, але нічого не може з собою вдіяти і веде постійну боротьбу проти нього або проти себе, немов караючи себе. Обидві тактики поведінки контрпродуктивні як для його життя, так і для їхніх стосунків.

Спочатку поглянемо на проблему через призму теорії Фройда. Людина народжується і помирає, між цими двома точками знаходиться її життя. При цьому між ними є вершини, які людина має долати, закріпитись на них та відштовхнутись для руху до наступних. На цю “криву життя” Фройд запропонував дивитись через модель психосексуального розвитку.

Фройд будував свою кар’єру у кінці дев’ятнадцятого та на початку двадцятого століття. В цей час, в результаті буржуазних революцій в Європі, ідеологічно релігію перемогла наука. Тому Фройд, як людина причетна до наукового світу, мав будувати свої гіпотези на базі панівної теорії виникнення людини того часу, теорії еволюції Дарвіна, цей крок однозначно політичний і правильний з точки зору розповсюдження його нової теорії психоаналізу. Наскільки сам Фройд вірив у теорію Дарвіна — питання відкрите, але це не так і важливо. Тому спочатку Фройд до людини підходить як до організму, що живе у середовищі, агресивно поглинаючи ресурси із його та уникаючи агресії у вигляді поглинання середовищем. Однією з основних задач організму є розмноження, а через нього — захоплення і розширення своєї території, що забезпечує виживання. Тому енергія розмноження, яку Фройд називає лібідо, є однією з найсильніших психічних енергій людини. Він вважає, що енергія лібідо тісно зв’язана з відчуттям насолоди. Зігмунд через цю психосексульану модель розвитку виділяє фази розвитку людини у дитинстві. У кожної фази є свої певні етапи, проходження яких певним чином зумовлює риси характеру. Розглянемо ці фази.

1. Оральна (0 - 1.5 роки). Коли основним джерелом сприйняття цього світу є рот, який отримує живлення від материнських грудей. Крім того,це основне джерело отримання насолоди. На цьому етапі людина починає усвідомлювати, що груди та мама це щось окреме від неї та є частиною зовнішнього середовища.

2. Анальна (1.5 - 3.5). На цій фазі у дитини народжується цікавість до “виробничого процесу”, енергія насолоди змінює своє місце зосередження з рота на анус. Новий член суспільства більш явно зіштовхується з вимогами та обмеженнями – через привчання батьками до туалету. Саме на цій фазі народжується частина психіки Ego(Я), що має обслуговувати Воно(Id). Тобто з’являється вольова частина, яка може відкласти реалізацію потреби тіла на певний час, що дає можливість проживати життя в середовищі соціуму більш зручно та безпечно, так дитина поступово починає процес соціалізації.

3. Фалічна (3.5 - 6). В цей період у дітей з’являється цікавість до статевих органів (енергія насолоди переміщується вже сюди), до протилежної статі та появи дітей. Головна задача цієї фази — статева самоідентифікація. Саме ця фаза буде основним фокусом данного есе, як період появи комплексу Едіпа. Поки деталі по цій фазі опускаємо та бігло розглянемо наступні фази.

4. Латентна (6 - 12). В цей період енергія лібідо переноситься на несексуальні цілі і дитина починає активно суспільно розвиватись: навчатись, пізнавати, будувати відносини поза сім’єю.

5. Генітальна (з 12 років ). Співпадає з фізіологічним процесом статевого дозрівання, який відомий під назвою пубертатний період. Так по Фройду завершується психоемоційне дозрівання людини. У підлітка знову просинаються агресивні імпульси та імпульси сексуального потягу. Під час цього періоду починається пошук партнера для зрілих сексуальних стосунків та свого місця в суспільстві. Відбувається звільнення від авторитету батьків та від прив’язаності до них. Спрацьовує також програма захисту від інцесту, коли підлітки стають нестерпними у поведінці і дистанція з батьками стає якомога більшою.

Як ми бачимо, з точки зору психоаналізу, основною рушійною силою життя є енергія лібідо. З чим важко не погодитись. Якщо Фройд був прихильником дуже простої суті життя людства, вважав, що лібідо - це саме потяг до статевого акту і розмноження як наслідку, що саме вектор цієї енергії визначає всі мотиви людини(навіть, якщо це сублімація в продукти творчості, то по своїй суті — це все одно саме енергія розмноження, і вона була направлена на інше, лише від неможливості реалізувати її на бажаний об’єкт), то його послідновники, наприклад Юнг, за лібідо бачили більш широку направленість(виживання, творчість та ін). У будь-якому разі психоаналіз приділяє енергії лібідо, або психічній енергії життя, значну увагу, відповідаючи на питання, що з нею та куди вона направлена у людині.

Повернемось до фалічної фази, саме під час якої і відбувається та криза розвитку, що нас цікавить в рамках данного есе, вона отримала назву комплекс Едіпа. Для початку варто згадати, що фінський психоаналітик Вейкко Техке поділяє цю фазу на дві частини.

У першій частині, коли дитина починає усвідомлювати себе особистістю, починають формуватись так звані діадні стосунки з мамою та татом. Тобто дитина себе усвідомлює у стосунках то з мамою, то з татом, як чисто парних відносинах одномоментно, де вона починає збирати деталі власної ідентифікації та особливостей на фоні інших. Для цієї підфази характерні ніжність та асексуальність у стосунках. Саме ця підфаза формує здатність створювати здорові дружні стосунки потім у дорослому віці.

Після діадного починається тріадний період, це коли дитина усвідомлює себе у трикутнику стосунків між батьками. Саме ця підфаза і називається Едіп. Дитина починає відчувати любов та сексуальну тягу до одного з батьків протилежної статі та ненависть до іншого. Якщо це хлопчик, то для нього ця криза має закінчитись тим, що мама його визнає та висловить своє захоплення ним, але все ж таки прийме своє розчарування та підкориться факту, де доля склалась так, що він її син, а у неї є його тато, і їхні стосунки, на жаль, неможливі. Але він точно буде дуже популярний серед інших жінок, і їм дуже пощастило. Так син має наповнитись захопленням та визнанням, одночасно проживши розчарування та неможливість. До тата ненависть має поступово змінитись ідентифікуванням себе з ним, коли хлопчик переймає його якості на себе та несе їх у світ як частину себе, приналежного до могутньої сили, що уособлює його батько. Проблеми на цій фазі формують фіксацію під назвою фалічний характер, коли така людина буквально втикається в суспільство, веде себе зухвало, є дуже агресивною та схильною до руйнування простору навколо себе. Такий характер можна сплутати з істеричною психопатією, але він все ж таки має відмінність.

Фалічна фаза вважається періодом народження “Над-Я”(super-Ego), де через проживання розчарування неможливості оволодіти мамою та страху кастрації татом, як більш сильним конкурентом, з’являється рішення виділити в собі третейського суддю, який може розсудити з точки зору справедливості Id(Воно) дитини з зовнішнім суб’єктом. При цьому подолати відчуття власної неповноцінності через приналежність до цього зовнішнього суб’єкту, як його продовження, ідентифікувавшись із ним.

Звідки взялася назва “комплекс Едіпа”? Справа в тому, що Фройд вжив цю назву у листі до свого друга Вільгельма Фліса. Зігмунд в той час подивився драму Софокла “Едіп”, де йшлось про юнака, що не знав, хто його батьки. Одного разу у нього стався придорожній конфлікт, в якому він убив чоловіка. Убитий виявився царем. В результаті юнак заволодів його дружиною і став сам правителем. Але потім виявилось, що ці люди були його батьками. Хоча сама суть міту розкривається так званим “девізом інженера” – “Працює? Не лізь до механізму!". Тобто інколи не варто докопуватись до правди, якщо життя більш-менш влаштовує. Дізнавшись правду, уже неможливо жити по-старому, та й взагалі, як жити не буде зрозуміло, а звичне відбудоване життя може розсипатись. Як бачимо, суті міту та “комплексу Едіпа” Фройда зовсім не про одне і те ж. Але це два інструменти для покращення життя індивіда надбані людством, хоч і для різних проблем.

Повертаючись до комплексу Едіпа, розглянемо подальшу еволюцію етапу розвитку, що помітив Фройд. Пізніше, щоб указати на відмінність розвитку дівчинки від хлопчика, Карл Юнг запропонував для жінок цю кризу називати “комплексом Електри”, начебто тому, що дівчата ненавидять мам, а закохуються у татів. Але Фройд наполягав, що це просто специфіка і що все одно це той самий Едіп. Аргументи Зігмунда наступні. Спочатку дівчинка також закохується бісексуально у маму. А уже потім усвідомлює існування фалосу, тому починає заздрити батьку, як тому, хто ним володіє. Якщо хлопчик у цій неможливій для перемоги ситуації знаходить спосіб пережити поразку через ототожнення з татом, то дівчинка, на думку Фройда, саме закохується в тата та починає конкурувати з мамою. Наступним кроком для дівчинки буде розчарування в ідеї відбити тата у мами, а далі розвернутись до світу з підтримкою батьків за спиною, в якому шукати свого власного майбутнього чоловіка.

Подібна гіпотеза викликає багато дискусій. Є чимало спроб запропонувати власні моделі пояснення кризи, з наполяганням — що ж таке насправді лібідо, та чи є ця психічна енергія дійсно головною та тою, що визначає русло розвитку особистості, чи є й інші, які для різних людей визначають власну специфіку розвитку психіки. В чому гіпотези сходяться, так це в задачі завершення конфлікту з батьками. Коли дитина здатна залишити їх один одному, та розвернутись до світу, йти в нього, задовольняти потреби там, розвиватись та повертатись до батьківу разі потреби, та мати моделі наповнюючої взаємодії з ними у статусі дорослих.

Підведемо підсумки, як сучасна психотерапія бачить практичний шлях звільнення від описаної проблеми. Для цього вузол амбівалентних почуттів розділяється і йде робота з кожною частиною фокусовано та окремо. Відбувається зустріч зі своїми почуттями ненависті та образи на батька. Певний час вони виражаються назовні. Коли їх інтенсивність зменшується та приходять інші почуття, скоріш за все відбувається зустріч зі своєю частиною, що любить та потребує батька. Певний час клієнт знаходиться в цьому. Далі уже постає питання, як бачити ці дві полярності в собі одночасно та як з цим жити далі. Психіка має зміцніти до стану, коли інтенсивність почуттів поряд з людиною клієнт здатен переносити та вдається не шукати третьої фігуру для порятунку. Задача психотерапії зростити психіку до стану, коли клієнт здатен помічати себе в трикутниках, виходити з них в окремість та вступати в певну приналежність, формуючи прив’язаності через діадні стосунки. Він може переживати та розуміти власні почуття, підтримувати себе або знаходити підтримку, коли сам не справляється.

А тепер давайте розглянемо дану проблему та способи її рішення з точки зору народної картини світу. Дане світобачення має в собі сполучення казки, міту та орфізму. Світ, з точки зору традиційного світогляду, богоцентричний, де світ хаосу освоює людина та будує в ньому храм порядку, тобто розуму, в який може нисходити Дух Божий. За цим світобаченням кожна людина володіє Душею, яка втілюється в матеріальний світ, щоб пізнати себе, Бога та позбутися власних душевних недоліків.

Вважалось, що душі приходять зі світу, який наповнений деяким середовищем, і вони в ньому живуть, як риби у воді. Вони з ним однієї природи. Поза цим середовищем душа гине. Ім’я йому любов. Це середовище хоч і тонкоматеріальне, але дуже тонке і летюче. Воно з легкістю пронизує більш щільні середовища. Найближче за щільністю середовище до душі має назву “свідомість”. Для того, щоб душу втілити в щільноматеріальне тваринне тіло, і вона через нього не випарувалась, як пара через марлю, в’яжеться хитра матрьошка тіл, які ущільнюються поступово. Сусідні тіла схожі за щільністю і можуть впливати одне на одне. Так душа і опиняється в пастці матеріального тіла, яке вона по своїй природі може просто не помічати, пронизуючи, але матрьошка із всіх проміжних тіл робить свою справу.

Якщо повернутись до порівняння з рибою та водою, стає зрозумілим, що риба може подорожувати по землі, тільки якщо її помістити в акваріум, та забезпечити достатньою кількістю середовища, в якому вона живе та чим дихає. Тому і душа, що щойно втілилась в немовля, потребує забезпечення любов’ю. За народними віруваннями, душі по своїй природі являються провідниками в цей світ любові та чистої свідомості. Вони ними наче парують. Втілення у цей світ не є простою прогулянкою. Ця подорож повна випробувань та подолань перешкод. Душа може сприймати та впливати тільки на найближче до любові за густиною середовище, тобто свідомість. Так свідомість наповнюється образами цього світу і тіла, а через них відбувається вплив, сприйняття та керування. В той час, коли немовля займається опануванням тіла та світу через створення відповідних образів у своїй чистій свідомості, вона, окрім задоволення потреб тіла мамою, потребує любові, якою душі необхідно “дихати”. Схоже, тої любові, що випромінює сама душа, недостатньо для її виживання. Я чув історію, наче засновану на історичних подіях, коли в дитячому будинку нацистської Німеччини вмирали немовлята, яких няні просто годували, але не брали на руки та не виражали теплих почуттів до них.

Тому по мірі дорослішання, для задоволення власних потреб дитині, окрім навичок управління власним тілом та поведінкою інших у суспільстві, необхідно також навчитись викликати до себе любов для забезпечення потреби душі. Це дає можливість жити в цьому світі більше в блаженстві, ніж в болю. За народними віруваннями, біль також тонко матеріальна речовина, яка здатна заповнювати пробої в матрьошці проміжних тіл, такий собі універсальний клей, для утримання душі у втіленні.

Так дитина зіштовхується з першими своїми “битвами” в цьому світі: в опануванні тіла, місця в світі та завоюванні любові оточуючих до себе. Відбувається це через творення впливових та дієвих образів у своїй чистій свідомості. Ми не можемо не помітити майстерність дітей(та й дитинчат інших живих істот) у тому, як закохувати в себе дорослих, що починають від них розчулюватись та піклуватись про задоволення їхніх потреб. З позиції народної традиції, в момент, коли відчуваєш розчулення до дитини, від душі до душі тече любов. Це дозволяє найтоншому тілу дитини отримувати необхідну кількість рідного середовища. І взагалі у певному розумінні, життя - це битва за любов.

І саме тому, дитина дуже болісно переживає втрату одного з джерел живлення любов’ю. Наприклад батька, який любить досить умовно, і цим ніби тренує своє чадо до життя, яке вимагає зусиль, уваги та боротьби. Коли дитина стикається зі втратою любові батька, вона розпочинає за неї битву, яка може супроводжуватись великою кількістю болю. Адже дитина може мати якусь ваду, що дуже небезпечна для виживання, і батько саме з любові до дитини починає спонукати до усування цієї вади. Але також буває, що тато через власний біль не зовсім точно сприймає дійсність і може просто цькувати свою дитину нерозумною та важкодосяжною задачею. На перший погляд, другий випадок може здатись жахливою несправедливістю, але в світі душ це може бути просто необхідною умовою для розвитку душі. Наприклад, навчитись хитрощам чи пропусканню через себе більшої кількості любові. До речі, про кількість любові. Якщо у дитини єдиний спосіб жити блаженніше — навчитись викликати на себе якнайбільше любові, то у дорослих є ще й можливість пропускати через себе, направляючи на інших таку її велику кількість, що і самим дістається достатньо. Адже “душі-рибі” немає різниці, звідки і куди тече течія, все одно вона знаходиться тоді у рідному середовищі.

З питанням, що ж таке любов та битви, з якими стикається душа з народної точки зору, ми трохи розібрались. Тепер давайте розглянемо, подібно до моделі фройдизму, що пропонує народна культура для вивчення, як розвивається дитина. Для цього варто пам’ятати, що, з точки зору народу, “Я” це не просто біологічний організм, а “мандрівник-астронавт”, що знаходиться у вкладеній кількості скафандрів-тіл. А біологічний організм являється одним із таких тіл і одним із найщільніших, тобто — найближчим до кордону з матеріальним середовищем.

Якщо психоаналіз має психосексуальні етапи розвитку людини, де енергія лібідо є головною рушійною силою у розвитку,то народна традиція, хоч і визнає силу похоті, та не надає їй головного місця. Так, вона могутня сила, але лише сила, тобто те, чим послуговується душа для можливості подорожувати. І, як будь-який надлишковий ресурс, вона може ставати на заваді для життя душею.

Життя людини розглядається як подорож з перевалочними пунктами(схоже до етапів у психоаналізі). Ці пункти називаються вежами, тобто баштами. На шляху неможливо зупинитись, час плине і тягне за собою тих, хто вибирає не йти по ньому добровільно. Перевалочні пункти мають назву вежі не просто так, їх ще треба “взяти”, здійснивши якісний перехід. Якщо час, що йде та штовхає вперед, наздожене перед вежею, то він може і роздавити об стіни. Це означає, що певного віку не вдасться просто дочекатись, доведеться переродитись самому в того, хто зможе увійти в наступну башту, встигнути роздивитись шлях, що чекає попереду, та покинути вежу до того, як її зруйнує безжальний час. Принаймні, щоб душа жила більше в блаженстві, ніж в болю. Раніше за народною традицією вважалось, що потрібно йти своїм шляхом завжди з усім набором наявних власних сил. Для цього було важливо забирати себе з усіх світів, де душа могла б залишитись, тобто рівномірно “розмазатись” по світам, та бути присутньою в усіх одночасно. Саме тому такими важливими були свята переходів між вежами. Тобто, це завжди було свято, якому передувало важке випробування, щоб закарбовувалось у свідомості, як сильне враження. За задумом, стара особистість, що жила в певній вежі та долала її шлях, мала померти і залишити все, що стосувалось цього світу, перед воротами наступної вежі, а за воротами душа мала відродись в новій особистості. В сучасному світі людина носить з собою майже всі вежі. І при певних умовах впізнавання захоплюється якоюсь вежею і починає жити її цілями та користуватись образом себе того віку. Це значна перепона для життя душею та й взагалі — розумного життя.

Тому так часто людина може розпочати битву за любов, якщо з попередніх веж залишаються цілі, які не були усвідомлені як досягнуті, а отже відмінені розумом. Така ціль може бути — завоювати любов батька.

Що пропонує народна традиція для вирішення цієї проблеми? Досить просту річ — позбутися всіх можливих пасток для душі, що заважають розумному життю та досягненню скуми(цілі втілення) через самопізнання та самовдосконалення. Для цього треба забрати себе з усіх непрощенних світів, тобто, як веж, так і вражаючих подій, що не прожиті та неусвідомлені, повернути себе до стану хазяїна свого життя. В цьому стані інструменти душі для виживання в світі мають посісти знову місце саме знарядь, а не головних цілей. Наприклад, освоїти мислення та користуватись ним усвідомлено, а не автоматично. Всі свої цілі зробити видимими та явними для себе. Позбавлятись від всього віджившого та випадкового через очищення. Це дуже велика задача та загальна. Ми ж маємо звузитись до задачі-пастки, коли дорослий чоловік по життю шукає батька та його любов.

Окрім світів певних співтовариств, які ми вибираємо і намагаємось займати бажані там місця, людина не може оминути світи свого дорослішання. По вежах ми не можемо не пройти, тому, в тому чи іншому вигляді, серед непрощенних світів будуть знаходитись і певні вежі. Тому давайте розглянемо, які вежі виділяв народ, більш конкретно — мазики, та які пастки може містити кожна з них.

Тут зачепив занадто багато тем та напрямків, потроху треба звужуватись та вибирати те, що пересікається з проблематикою Едіпа за Фройдом. Єдине, що я ще не можу упустити і не згадати — про додаткові битви, в які має вступити підліток та продовжити дорослий, що бажає здобути власний світ. На думку мазик, та як це видно із мітів народів світу, до них належать:

1. Похід за силою (юність, покидання батьківського дому).
2. Битва за царство (знаходження свого місця у суспільстві).
3. Улаштування власної землі (ставання в ряди спільнот, до яких важливо належати, утримання власних кордонів, хазяйнування на своєму місці та творіння в ньому нових речей, що його покращують). Що це, як не етапи розвитку дорослої психіки?

Виходить так, що з народної точки зору, дитина живе в тісному контакті з мамою перші дві вежі, немовля та дитинство. Після 3-х років дитина уже починає віддалятись від мами, цікавитись навколишнім світом, і тут у вихованні роль батька збільшується. Батько до цього якщо і з`являвся в житті дитини, то під виглядом одного із “няньок-мамок”. А тут він починає висувати вимоги і навіть карати за порушення деяких.

Якщо дивитись з точки зору народної культури на проблему розвитку, що Фройдом названа як комплекс Едіпа, то я чомусь не сильно бачу ревнощі до батька через маму. Так, я допускаю, що для середовища та часу, де жив Фройд, скоріш за все така проблема була актуальна, і вона могла бути і окремим, не таким частим випадком, і навіть “епідемією” свого часу та місця. З точки зору народної культури, на мою думку, загальний виклик дитині цього віку, це скоріше уявна втрата батьківської любові, де вона була, а тут раптом батько карає і вимагає неможливого. І йде битва саме за повернення його любові. Долається спочатку шлях хорошого хлопчика, де йдуть спроби задовольнити батька і отримати його підтримку і любов. Якщо у батька вдається балансувати між визнанням, нагородами за перемоги, підтримкою у складних задачах, та суворістю в покараннях за відверте спускання на гальмах, то дитина спроможна пройти цю вежу цільно і закрити всі завдання розвитку. Але якщо це не вдається, то дані теми можуть триматись і далі по життю людини. Наприклад, батько в міру своїх причин, може не давати визнання та підтримки, а тільки карати. Тому дитина скочується до ненависті(а, як відомо, від любові сюди один крок) і освоює новий струмінь мислення. Ненависть зіштовхує з почуттями безсилля і дитина починає полювати за силою, та поступово потрапляє в полон струменю сили. Струмінь сили лишає свободи та, що особливо сумно, любові інших людей, які не можуть через неї пробитись до одержимого. З одного боку це серйозна поразка в битві за любов, яка залишається болем на довге життя. Але якщо людина не зламається, то вона розвине в собі великі сили та працездатність. На злому рішенні людина відмовляється від любові та близькості, ця сила заміщається владою та впливовістю, так займається високе місце в суспільстві. Навіть якщо ця травма стане причиною соціального успіху, то для того, щоб повернути людині свободу над своїм життям та перестати приносити у жертву свою потребу в любові та близькості, їй все ж таки доведеться освоїти нестерпне безсилля. Крім того, окрім любові та близькості можуть бути витіснені і інші потреби, які не мають ознак додаткових джерел сили і впливовості. Людина наче і сильна, і успішна, і впливова, але при цьому нещаслива. Якщо все ж таки приймається рішення розтопити себе від стану ефективного робота до чуттєвої людини, доведеться зустрічатись з власним болем та безсиллям. Робити це потрібно розумно та неквапливо, щоб все ж таки надбання зі світу сили і успіхи, які тільки можливо, залишити у своєму житті. На цьому шляху доведеться усвідомити, як відбувається провал в мислення, та повернути собі можливість усвідомленого вибору, чи заходити в свій автоматизм і в який саме. Для цього доведеться відкрити свої цілі( як підсвідомі(приховані) так і більш явні), що живуть у свідомості, та їх підправити до розумності й відповідності сьогоденню. Народна традиція має свої інструменти очищення від болю та дивності, які схожі до інструментів сучасної психотерапії, а в чомусь і досить відмінні.

В розумінні народної культури, схоже до філософії давніх греків, видів любові існує багато. Точніше те, що називається любов’ю, одне, а інше з народної точки зору має власні імена та інколи опосередковано відноситься до любові, а інколи і ні. Похоть, кохання, закоханість, захоплення, підкорення можуть часто плутатись з любов’ю.

Нас же в темі есе цікавить саме батьківська любов. Як деяка сила, яку батько направляє на свою дитину, і в цьому середовищі її душа посилюється. Втрата цієї сили та підтримки, породжує бажання повернути втрачене, тому народжується мета. Мета завжди має чіткі умови, які розум повинен одного разу розпізнати та прийняти, що мета була досягнута і її можна не досягати більше. Тому, з народної точки зору, остаточною роботою буде розпізнати уже факт того, що мета досягнута(можливо неодноразово), або ж створити умови для її досягнення (і цілком можливо, що такі умови можуть бути ігровими), та закрити мету, що стала пасткою на довге життя.

Отже ми бачимо, що обидва напрямки мають своє власне бачення проблеми відповідно до свого культурно-історичного часу, в яких вони були народжені. Але, не дивлячись на обрану школу чи їхню інтеграцію для методу вирішення проблеми, ми однозначно погодимось, що психіка людини дуже індивідуальна, тому у вирішенні такої задачі розвитку варто бути пильними, уважними та відкритими до неординарних рішень як терапевту, так і клієнту.